miram

Верш Томаса Венцлавы, прысьвечаны нябожчыку Ромасу Кацілюсу (старэйшаму), у перакладзе Лявона Баршчэўскага і ў літоўскім арыгінале.

* * *

Р. К.

Я ведаю: мінае (нават прамінула)
Стагоддзе чорнае — не больш, мажліва,
За тыя іншыя... Але яно з вялізнай
Ахвотаю нумаравала целы,
Малола душы ў пыл, каб розум
Сябе лічыў за пераможцу. Змроку прорва
З сябе надзею пачала ўдаваць някепска.

За памагатых пыха мела печы,
І тоўшча льду была ў суседнім коле
Пад зоркай скамянелай. Эшалоны
Ішлі ў Нішто, на захад і на поўнач.
Ды ўсё мінаецца. Імперый стоды —
У брудзе і дзядоўніку калючым.
Замоўклі рупары, граніт пабіўся...

Там мы прыйшлі на свет. Ды зараз
Нам страшна абярнуцца, як Арфею,
Сыходзячы адтуль. Што ў нас засела?
Іронія, цярплівасць... смеласць — надта рэдка:
Хутчэй, няйздзейсненага адчуванне
(Віны паменела, граху, што прыгадаюць
Нам дзеці нашы — хоць і Бог даруе).

Мы выбіралі толькі гэта — праўда, ўмелі
Спасцігнуць праўду горкую, нібы дар лёсу.
Мы смерці не ўсхвалялі. Бачылі анёлаў
Над рэйкамі, бетонам. Мы кахалі.
Запальвалі ў бібліятэцы лямпу. Ліха
Вучыліся з дабром не блытаць. Лямпай
Свяцілі ў змроку. Там таго мо й хопіць.

199[5]

© Venclova, Tomas. Reginys iš alėjos: Eilėraščiai. — Vilnius: Baltos lankos, 1998.

Пераклаў з летувіскай Лявон БАРШЧЭЎСКІ.
Новы час, 2012, № 41, с.15
http://novychas.info/uploads/userfiles/files/2012/nch_2012_41.pdf

* * *

R.K.

Žinau tik tai, kad jis praėjo (ar praeina) –
tas juodas šimtmetis, galbūt ir nejuodesnis
už keletą kitų, bet ypatingo masto.
Jis buvo nuoseklus. Jis kūnus vertė skaičiais,
o sielas trupino į puvenas ir nulį,
kad protas tartųsi laimėjęs. Praraja
apsimetė viltim – sakyčiau, gan sėkmingai.

Puikybės užmačioms dorai tarnavo krosnys,
o gretimam rate – neperregimas ledas
po akmenio žvaigžde. Vagonai dusdami
riedėjo į Nėra, į vakarus ir šiaurę.
Bet viskas laikina. Imperijų paminklai –
purvynuos, tarp kibių dagių ir varnalėšų.
Nutilo ruporai, ir skeldėja granitas.

Mes gimėm toj šaly. Dabar, kai ją paliekam,
nedrįstam atsigręžt, nelyginant Orfėjas.
Kas buvo su mumis? Ironija, kantrybė,
labai retai – drąsa. Dažniau neaiškus jausmas,
kad padarei kur kas mažiau, nekaip derėtų
(išblėstanti kaltė – ar nuodėmė, kurios
tau neatleis vaikai, net jei atleistų Dievas?)

Tik tiek ir rinkomės. Ir vis dėlto mokėjom
tarytum dovaną priimti karčią tiesą.
Negarbinom mirties. Virš bėgių ir betono
stebėjom angelus. Mylėjom. Žiebėm lempą
bibliotekoje. Vardu vadinom blogį
ir gėrį, jusdami, kaip juos keblu atskirti.
Tat nešamės tamson. Ir to galbūt gana.